«Чексил» и КСК: 50 лет текстильной истории.

Автор: .

Чексіл» і КСК: 50 років текстильної історії

 

— Вікторе Петровичу, 4 грудня «Чексіл» святкує свій 50-річний ювілей. Власне, тоді, 50 років тому, на початку грудня, було пущено першу чергу підприємства-гіганта на теренах Чернігова — камвольно-суконного комбінату. А наступного року, на початку 1964-го, ви прийшли працювати на КСК. Себто, знаєте всі етапи становлення виробництва, пройшли разом з ним солідний і нелегкий шлях — підйоми і спади, злети і кризи...

 

— Все так. Я приїхав на КСК на практику з технікуму, з міста Клинці, з Росії. І нам, новачкам, одразу дали аж перший розряд слюсарів (усміхається. — Авт.). Потім, через місяць, четвертий. Адже тоді ми вже були помічниками майстрів... Так я і залишився на підприємстві, як бачите, назавжди. Згодом заочно навчався у Київському політехнічному інституті по спеціальності «технологія машинобудування, металоріжучі верстати та інструменти». А затим був секретарем парткому, головним механіком підприємства, а з 1990 року вже очолив КСК. Нині я, мабуть, на «Чексілі» маю найсолідніший стаж роботи.

 

— У 60-х-70-х роках КСК був знаним не тільки в Україні, а й на теренах СРСР, та й усього світу.

 

— Ми були, мабуть, найбільшою у світі компанією, котра займалася вовняним текстильним виробництвом. Зазначу, що такі колосально великі підприємства може побудувати тільки держава. Приватні інвестори не наважаться вкладати колосальні кошти у текстильне виробництво, котре загалом не занадто прибуткове. Зазвичай, у світі відкриваються дрібні текстильні фірми. Хоча сьогодні в Китаї держава фінансує якраз великі підприємства нашого напрямку. Надприбутки отримуються за рахунок обсягів виробництва. Тому раніше ми також заробляли щорічно прибутку стільки, що за нього можна було збудувати ще три подібні комбінати. У Радянському Союзі такі підприємства, як наше, одягали весь народ. Частка імпорту в державі була невеликою. Тому якщо в Європі кількість текстильних підприємств зменшувалася, то у нас навпаки. Такий от післявоєнний «бум». Міста відбудовувалися, росли. А разом з ними — й підприємства-гіганти. В Чернігові — КСК і «Хімволокно». Для нас навіть побудували ТЕЦ. А вже згодом з’явився і радіоприладний завод (нині «ЧеЗаРа»).

 

— КСК відтак став містоутворюючим підприємством. І візитною карткою міста та області. Адже це було виробництво, варто наголосити, натуральних (!) тканин. Навколо підприємства (і не тільки) виріс не один мікрорайон. Будувалося житло для працівників, росла інфраструктура (магазини, дитсадки, медичні заклади, сервіс). Тисячі людей мали стабільну роботу, житло, профілакторій, бази відпочинку. Навіть навчатися було де — при КСК відкрили базові ПТУ, технікум. Такий ось замкнений, але продуманий і потрібний цикл. Готувалися кадри, вони зростали. І все йшло торованим та зрозумілим шляхом.

 

«Чексіл» і КСК: 50 років текстильної історії

 

На «Чексілі» — ювілей: 50 років з дня пуску першої черги Камвольно-Суконного Комбінату. Нині багато води спливло з того часу. І називається КСК інакше — приватне акціонерне товариство «Камвольно-суконна компанія «Чексіл». Але її президент Віктор ПОПОВ — колишній директор КСК. А компанія «Чексіл» — так само один із найбільших у Європі виробників чистововняних і напіввовняних тканин для пошиття одягу, має 23 тисячі акціонерів, випускає 2 мільйони погонних метрів тканин у рік.

 

— Так, тоді на підприємстві працювало 11200 людей. І ми розвивалися. У 80-х роках минулого століття провели технічне переозброєння. Воно завершилося тим, що обсяги виробництва зросли у півтора рази, так само й чисельність працівників скоротилася тотожно. 8600 робітників на підприємстві залишалося ще довгий час. У 90-х роках ми знову провели технічне переоснащення. Обладнання було поставлено надсучасне. Воно й досі ні фізично, ні морально не застаріло. А те, що ми були містоутворюючим підприємством і візитівкою Чернігівщини, то це суща правда. Ми побудували дуже багато житла.11200 працівників — це аморфна цифра. Адже плинність кадрів була великою — в деякі періоди до 33%. Бо працювали на КСК більшістю — жінки. А вони виходили заміж, народжували дітей, їхали за чоловіками... І це, власне, нормально. Тому можна сказати, що на комбінаті попрацював увесь Чернігів. А всі школи міста проходили у нас практику. КСК давав 40% прибутку міста. Як ви думаєте, чим ми були відомими в Україні насамперед?

 

— Всі українські школярі носили натуральну форму від КСК!

 

— Так. І учні ПТУ. І залізничники також.

 

— Вікторе Петровичу, і ось, коли ми стали окремою державою, коли економіка почала перебудовуватися, чимало таких гігантів, як камвольно-суконний комбінат, поступово, але невідворотно «канули в Лету». З багатьох причин. В тому числі й суб’єктивних, бо налаштованість на роботу, перебудову, лідерство, врешті-решт — то дуже важливі фактори. А як у вашому колективі? Мабуть, ви дуже хотіли утримати підприємство?

 

— Навіть питання такого не стояло... Звісно, втримати. А як інакше? Ніхто навіть не сумнівався. Ми просто працювали й робили те, що треба. Як сказав класик: роби, як треба, й будь, що буде. Звісно, ми чинили так, як треба. А що вже виходило — часто залежало не тільки від нас. Це був період виживання.

 

— Він закінчився?

 

— Він закінчиться тоді, коли прийде інвестор. Звісно, хочемо, щоб він був солідним і порядним. Це як ото кицьку на базарі продають. І коли питають: «Скільки?», то відповідають: «Ніскільки. Аби в хороші руки». А загалом, нам є за що себе похвалити. У той період у Радянському Союзі було побудовано 5 таких підприємств, як наше. В Чернігові, в Казахстані і 3 — в Росії. Їх уже немає. Жодного, крім «Чексілу». Це була величезна індустрія. З традиціями. В тому ж Івановому, Москві, Краснодарі. Наприклад, текстиль переробляв у СРСР 420 тисяч тонн вовни. При цьому 120 тисяч купували в Австралії. А сьогодні переробляється менше 10 тисяч. На «Чексілі» — тисяча. А раніше — тисяч 8. Головне ж, що ми зберегли підприємство. І з нього, образно кажучи, ніхто болт не виніс. Тобто, якщо потрібно, ми знову випускатимемо стільки текстилю, скільки й раніше. Бо ми маємо цехи, території, самі розробляємо продукцію, самі продаємо, самі фінансуємо виробництво. Ми маємо 80% експорту. Компанія «Чексіл» експортує тканини в Росію, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Молдову, США, Англію, Німеччину, Італію, Францію, Грецію, Голландію, Швецію, Польщу, Угорщину, Словакію, Іспанію, Канаду, Естонію, Латвію, Туреччину, Сирію, Йорданію, Китай, Японію та інші країни.

 

— Чи не пов’язане це з екологічним «бумом» у світі — починаючи від екопродуктів і закінчуючи екологічним житлом?

 

— Загалом, це більше розмови, ніж дійсність. Бо еко — дороге задоволення насамперед. Плюс — мода. Колись усі чоловіки ходили на роботу в костюмах. Тепер — ні. Також є рівень і умови життя. Коли люди масово пересіли на автомобілі, пальта носити стало незручно. І всі вдяглися в куртки. Так само масштабно мода використовується в Америці. Там жінки сьогодні не захоплюються натуральними волокнами. А на 100 доларів можуть купити три синтетичні обновки. Поносити місяць і викинути.

 

— І все ж коли людина одягнена в пошиті дизайнерського фасону, за сучасними технологіями натуральний костюм, пальто — це видно неозброєним оком. І це престижно, перш за все.

 

— А хто масово про таке дбає? От я знову про шкільну форму. Є санітарні норми, коли в тканині для дітей має бути 30% вовни. Батьки нібито й турбуються про дітей. А чому купують синтетику? Бо дешево. Ми от збиралися в 90-х роках реанімувати шкільну форму в Україні. Тодішній Президент Леонід Кучма після підписання Указу з метою його впровадження особисто до нас на підприємство приїздив. Ми пошили багато виробів. Форма коштувала 53 гривні. Але Президентську програму в Україні «завалили». Сьогодні ж нормальна форма має коштувати близько 2 тисяч гривень. Це — в 40 разів більше. Скажіть, щось іще з середини 90-х років так подорожчало? Отож бо...

 

— І все ж сьогодні ви випускаєте тканини для форменого одягу.

 

— Так. Для всіх видів форменого одягу — силових структур, авіації, залізничників, поштарів. Загалом — тонкі суконні, суконні чистововняні й напіввовняні, класичні велюрові та велику кількість костюмних тканин. Ще — технічні тканини, спеціального призначення. Державного замовлення на тканини немає. А замовники знаходять нас самі. Якщо порівняти, то Узбекистан, Туркменістан, інші маленькі країни купують наших тканин разів у 6 більше, ніж Україна. Хоча на теренах нашої держави ми — єдине таке підприємство...

 

— З чого ж ви почали, коли підприємство увійшло в 90-х у ринкову економіку?

 

— А ми з першого дня поїхали на виставки. Міжнародні. До цього такої потреби не було. Але ми розуміли, що державні програми закриються і треба виживати. А ніхто інший (жодне підприємство!) не поїхав. Ні лляні, ні шовкові, ні бавовняні виробники. Цим ми виграли. Ми на виставках працювали. І знаходили ринки збуту. А коли в країні були дефолти, то валюта допомагала нам вижити і йти далі. Коли інфляція стала 11000%, теж треба було жити. І годувати понад 8000 робітників. Цілі родини. Тоді ми провели реструктуризацію й на базі комбінату створили 25 підприємств (тепер з них залишилося 5). І на кожному був відділ продажу. Займалися насамперед бартером. За тканину й нитки нам привозили молоко, масло, крупи, макарони, черевики, одяг... Понад 1000 людей цим займалося. Цей період ми пережили. Хоча, бувало, за свою продукцію, котру відправляли, ми жодної копійки не отримували.

 

 

— Вікторе Петровичу, ви були керівником великого підприємства з державними замовленнями, виробничником планової економіки. Як вийшло перебудуватися і стати на бізнесові рейки?

 

— Я б не сказав, що планова економіка — це монстр. Вона є скрізь. У Японії, скажімо, завжди був і є план. У тому ж Євросоюзі. Одного разу в Європі стою і бачу, що з Австрії, Німеччини їдуть фури в Італію. Туди везуть молоко і м’ясо... Усе відтак продумано наперед.

 

— Скажіть, а ви особисто носите костюми з чексілівських тканин?

 

— Так, тільки свої вироби. Ні від Версаче, ні від інших дизайнерів. Ось і зараз у такому костюмі, бачите нашу фірмову «лейбу». А шию в ательє на нашій території — це одне з підприємств, яке ми раніше створили. До речі, шити — справа дуже непроста. От знаєте, скільки комплектуючих треба, аби пошити костюм? 100! Тканини, підкладки, три дублерини, вішалка, лейба, нитки... І від того, що куди покладуть, залежить якість костюма.

 

— А можна ваші тканини купити в Чернігові?

 

— На прохідній є маленький магазин. Але він не наш. Людина орендує приміщення. І бере тканини у нас.

 

— А люди на підприємстві у вас захищені? І яка середня заробітна плата на «Чексілі»?

 

— Головне, вважаю, у нас є робота. І вона була завжди. Плинність кадрів мізерна — 6%. Зарплата не дуже висока, бо наша продукція недорога, навіть та, яка йде на експорт. Хоча середня місячна зарплатня вища, ніж в області, — 2728 гривень (за 9 місяців цього року). Кожна людина має право щороку підвищувати свою кваліфікацію, здавати на вищий розряд. Ми самі сьогодні навчаємо кадри, у них є можливість росту, і, як результат, підвищується зарплата.

 

 

— Як ви оцінюєте сьогоднішній рівень вашого виробництва?

 

— Наш виробничий рівень значно підвищився. Ми досягли тих вершин, про які раніше мріяли. Маємо 100% якості продукції! Якщо є замовлення на 10 тисяч метрів — вони й виходять «з конвеєра». А не так, як раніше, — 8200 нормальної якості на швейну переробку, а 1800 — в торгівлю або на склад. Бізнес у такому разі швидко закінчиться. Щодо тканин для форменого одягу, то це дуже серйозне виробництво. Там є стандарти, які ретельно перевіряються. Їх ми виготовляємо не тільки для України і для країн СНД, а і для дальнього зарубіжжя.

 

У 2005-2008 роках ми провели повне переоснащення апаратно-прядильного (суконного) ланцюга. Завезли велику кількість повністю скомплектованого обладнання з Італії. І освоїли всі ці технології. Виробляємо тканину для таких відомих фірм, як «Зара», «Бенітон». Сьогодні можна говорити про хоч і невеликий, але приріст — і обсягів виробництва, і прибутків.

 

— 50 років — досить пристойний відрізок часу.

 

— Тому маємо чимало роботи з осучасненням не тільки підприємства, а й багатьох комунікацій. Наприклад, сьогодні ми повністю переклали всі парові мережі. Це і 20 гектарів території, і — поза нею. Адже обсяги наші зменшилися, а ці мережі закладалися з розрахунком на подальше збільшення виробництва. Тому половина пару губилася в мережі. Відтак маємо серйозну економію. Тепер ось перекладаємо мережі, пов’язані з водою. На черзі — стисле повітря. Це колосальна робота. Також розробляються проекти реконструкції освітлення. Це, як мінімум, удвічі менші затрати з використання електро-енергії. Плюс — 50 тисяч годин — термін служби нових світлодіодних ламп. Відтак проводимо експерименти на окремих ділянках. Також, що нині нове — дві іноземні фірми, котрі працюють на нашій території, — виготовляють вовняну пряжу для нас. Це аутсорсінг — дуже популярний нині напрямок. Тобто, ми даємо площі, обладнання, роботу, а отримуємо продукцію. Всім вигідно. Одночасно — ми навчаємося. Бо працюють наші робітники, іноземці ж організовують процес. Як бачите, не тільки наші люди працюють в Італії, а й навпаки. Також іноземні фірми займаються у нас ремонтом обладнання, особливо енергетичного. У нас усе комп’ютеризовано. Ми самі написали дуже якісні програми з управління виробництвом.

 

Коли говорити про економічний бік, то велику роботу проведено з підвищення ефективності виробництва. Адже сьогодні продати можна найякіснішу і найдешевшу продукцію. Тому ми перейшли на однорівневу систему управління виробництвом. Коли є директор і виробничі дільниці, з начальниками й робітниками. Впроваджений госпрозрахунок. На кожній дільниці — лічильники води, електрики і т. п. Здача продукції по кількості і якості за цінами подібного товару на світовому ринку, порівняно з тим, що випускаємо ми. Отже, в основу роботи підприємства покладено два принципи — конкурентоздатність через ціну та якість і — самоокупність. Це грамотний бізнес. У чому проблема комбінату? Що ми не робимо окрему продукцію в кожній ланці, а взаємопов’язані одне з одним. І коли хтось працює неякісно, то на наступному етапі інші виправлятимуть чужі помилки.

 

Тобто, бачите, роботи море. Спочивати на лаврах ніколи. Справжній керівник — це той, який працює навіть коли спить.

 

— Розкажіть про вашу новацію — індустріальний парк.

 

— Це те, що на повну використовується за кордоном. А у нас у країні — нова справа. Так от, ми створили індустріальний парк. І в цьому — теж перші в області. Ми вирішили, що 50% площ ми можемо здати в оренду нашим колегам. Але це не просто оренда. Адже підприємствам, аби працювати, треба електромережі, вода, каналізація, тепло, дозволи на все, проекти. Аби створити власні умови для бізнесу, відтак пройде років зо п’ять. Навряд чи в багатьох після цього залишиться бажання продовжувати. Та й що буде через п’ять років? А ми даємо людині можливість розпочати свій бізнес негайно, бо всі умови для цього на нашій території вже є. Готові мережі, прохідна, охорона, пожежна безпека, опалення, освітлення. І сьогодні на нашій території працюють уже 40 підприємств. Загалом, можемо здавати 10 гектарів виробничих, складських та офісних площ. Це місце, де розвивається бізнес. Тут є їдальня «Український борщ». П’ять швейних підприємств. Випускають тут і кабель, і світильники. Вся кока-кола Чернігова — тут. Це велика допомога і нам.

 

 

 

Що стосується безпосередньо «Чексілу», то маємо чимало програм для розвитку, розроблених і вдосконалених нашими спеціалістами, бізнес-плани. Тільки-но з’явиться інвестор, все це буде обговорюватися на професійному рівні.

 

— Вікторе Петровичу, як «Чексіл» святкуватиме ювілей?

 

— Ми про це думали ще з минулого року. І вирішили не робити урочистості з фанфарами. А відсвяткувати скромніше. Адже і час не той, і криза нас підточила, та й підприємство зовсім інше, не КСК. Насамперед підіб’ємо підсумки конкурсу професійної майстерності, аби люди не забули, що це — 50-річний ювілей пуску першої черги КСК. Нагородимо переможців грамотами і грошовими преміями. Запросимо ветеранів підприємства. Будуть урочисті збори — в цеху. Зберемо всі зміни, аби людям було зручніше. Поговоримо, згадаємо історію, подякуємо людям.

 

— Вікторе Петровичу, ваш син Дмитро працює на «Чексілі». Вимальовується сімейна династія. Чи хотіли б, аби онуки продовжили вашу справу?

 

— Син мій уже 20 років на «Чексілі». Нині — віце-президент компанії. Але працювати Дмитро на комбінаті не збирався. Так склалося, що студентом він познайомився з американськими волонтерами, поїхав до США. І два місяці працював там на різних роботах, заробляв гроші, як написали в оголошенні його тамтешні друзі, «на апартаменти». Й навчився не тільки різному ремеслу, а й відточив англійську мову. Повернувся, а у нас якраз організовувався відділ маркетингу. Треба була людина з гарною практикою англійської. Згодом Дмитро очолив відділ в маркетингу.

Щодо онуків, то Марія нині також вивчає іноземні мови, а Дімитрик ще школяр. Чи працюватимуть вони на «Чексілі»? Навряд чи ми наполягатимемо. Сьогодні такий час, що люди самі обирають свій шлях. І той шлях має бути правильним, а вибір — узгодженим зі своїм внутрішнім «я».

 

— Ваша родина дружна, це факт у місті відомий. Часто збираєтеся разом, відпочиваєте?

 

— Збираємося часто, а от відпочиваємо частиною родини. З дружиною, онуками. Любимо Туреччину. Там тепло, комфортно. Море. Раніше я займався підводним спортом. Але нині просто відпочиваю для свого задоволення. Щодо дайвингу — то для цього треба більше часу, спеціальна команда, дозвіл, посвідчення. Дмитрові якраз подобається такий екстремальний відпочинок.

 

Вдома я люблю порибалити, нині на Дніпрі. Рибну юшку варити нікому не довіряю.

 

— У вас такі символічні сувеніри на підвіконні…

 

— Так, прядка, баранчик-меринос… Із цього, власне, все й починалося в текстилі.

 

 

Последнее обновление: 04.03.2018

Новый клиент

Регистрация

Создание учетной записи поможет покупать быстрее. Вы сможете контролировать состояние заказа, а также просматривать заказы сделанные ранее. Вы сможете накапливать призовые баллы и получать скидочные купоны.
А постоянным покупателям мы предлагаем гибкую систему скидок и персональное обслуживание.

Продолжить

Зарегистрированный клиент